Павло Шубін
Про це явище російського моделізму сказано вже дуже і дуже немало. Хтось засуджує, називаючи китайським ширвжитком; хтось обожнює, вважаючи вінцем своєї колекції. Йтиметься про серію італійського видавництва ДеАгостіні - «Автолегенди СРСР».
Особисто для мене ця серія стала сюрпризом. На той момент я вже зовсім забув про дитячому збиранні модельок і занурився в усі тяготи дорослого життя. Побачена по телевізору реклама з першого разу залишилася сприйнятої, з другого - заінтригувала, з третього - спонукала. Спонукала розшукати журнал і модель за «всього 125 рублів». До слова сказати, в четвертий раз рекламу я вже не побачив. Москвич міг пройти повз мене - мені пощастило, що рекламний ролик все ж тричі блимнув перед очима.
На день, наступний за днем початку продажів «Автолегенди» в Пітері, перший номер журналкі знайти вже не зміг. Скрізь, де тільки ходив по кіосках - всюди розкуплений. Зізнатися чесно, я засмутився. Хоч і не бачив те, що хотів знайти.
І знову мені пощастило, як і видавництву зі мною, як вірним і відданим покупцем. Добра продавщиця на станції метро «Питома» відправила мене на Невський, в маленький журнальний кіоск, мабуть, не користується особливим попитом. Там я першого свого 407-ого та придбав.
Журнал був прочитаний за 10 хвилин. З цікавістю. До цього радянським автомобілебудуванням захоплювався тільки в плані очікування чергової «новинки» від ВАЗа, відстає від світового прогресу на 20 років. А тут підхід інший - ретроспективний. Та ще й Москвич, що не вважався тоді мною за автомобіль.
Більше часу зайняло роздивляння рекламного постера. Крутив його і так, і сяк. Розглядав очікувані і улюблені «Перемогу» і «Волгу» 21-у. А потім розглядати почав і все машинки - з цілком щирим передчуттям майбутньої покупки.
З моделлю справи були ще серйозніше - на неї милувався все два тижні, до придбання другого випуску журналу. Потім милувався вже на обидві разом, з дитячим запалом катаючи по столу вже обидві машини. І, найприємніше, з непідробним позитивними почуттями.
До п'ятого випуску я вже роздобув свої старенькі дитячі Волги, УАЗи та ЗІЛи. До десятого - став шукати інформацію і про журнал, і про прототипи в інтернеті; зареєструвався на купі форумів і груп в контакті; став самостійно клеїти коробочки для моделей. Загалом, дурне збиральництво перетворилося в усвідомлене колекціонування.
Через першого ажіотажу на моделі кожної другої середи на роботу виходив раніше, щоб у вестибюлі найближчої станції метро купити новинку; завів знайомство з продавщицями. На початку - щоб не залишитися без журналу зовсім, а потім, коли пристрасті вщухли, - щоб машинка була покачественнее.
Основоположним питанням для багатьох стало якраз таки якість «Автолегенди». Багато читав відгуків скрупульозних колекціонерів, виміряли діаметр шин, кути нахилу стійок, розташування шильдиков і оцінили колірне рішення молдингів. Але незадоволені будуть завжди. Особисто для мене якість моделей після радянського Агата було воістину казковим, не дивлячись на «китайську дешевизну».
У моделі цінував впізнаваність: якщо я можу по копії в масштабі назвати прототип, значить, хороша. Ні розміри, ні кути, ні кольори не міряв і не перевіряв. А всі відомі мені автомобілі без праці в журналках дізнавався.
З технічного боку з модельки мені теж пощастило - особливого шлюбу не помітив в переважній більшості; в переважній же меншості шлюб зводився до кривизни чого-небудь - що усувалося за допомогою вказівного пальця і не особливо чуйного окоміру. І тільки з однієї останньої машинкою мені не пощастило - виявилися надламаними кріплення двох коліс до осей. Але і цей недолік був усунутий за три хвилини, маючи при собі невідповідний для цього гуманітарну освіту і стандартний тюбик «Моменту».
З побажань щодо поліпшення якості моделей більш ніж за рік колекціонування «Легенд» народилося лише одне вагоме, підглянуте у більш дорогих аналогів - НЕ чорний салон. Пояснення тут дуже очевидне - немає гри світла на рельєфних поверхнях. Звідси - чорна пляма салону, позбавлене, таким чином, унікальності - і це незважаючи на непогану опрацювання самих форм. Але і з цим поборолися наші умільці, розфарбовуючи салони вручну.
Ціна. Питання для мене щодо важливий, але для кого-то вирішальний. Я був захоплений ціною на першу модель, задоволений цінами на першу десятку машинок, спокійний щодо цін на другий десяток, не злякали і 329 рублів за третій. Зараз в одному з пітерських інтернет магазинів купую їх дешевше трьохсот російських грошових знаків. Для мене ця ціна нижче якості моделі, що забезпечує легке розставання з грошима і почуття внутрішнього задоволення при покупці чергового журналу.
Я дивлюся на питання ще ширше. Для мене «Автолегенди СРСР» стали відкриттям другого дихання колекціонування. Саме завдяки їм за період покупки 32 моделей з журналів моя колекція поповнилася більш ніж на 100 інших моделей 43-його масштабу. Саме завдяки їм творчість пішло на конвеєр, і нами були запущені у виробництво виставкові пластикові бокси для моделей, підкладки з імітацією грунтів для створення діорам, наклейки з назвами моделей. Саме завдяки їм сьогодні я можу назвати себе колекціонером.
Але найважливіше, що саме завдяки «Автолегенди СРСР» і в моєму віці я знову зміг відчути себе хлопчиськом і щиро радіти іграшковому автомобілі на полиці. А цього вже точно за монети не купиш.
З повагою,
Павло Шубін (xMaverick)
