У минулому році він займався евакуацією мирних жителів із зони бойових дій. Йому вдалося допомогти 75-ти людям. Тоді ж був схоплений бойовиками "ДНР", це змусило його покинути рідні краї. Ченці греко-католицького монастиря допомогли придбати Роману автомобіль так він став таксистом і отримав можливість заробляти на життя.
Пасажирів, які сідають до нього в машину, анітрохи не бентежить його інвалідність, більш того, вони поширюють номер його телефону в соціальних мережах, тому нестачі в клієнтах Роман не відчуває.
Частину зароблених грошей Роман висилає знайомим волонтерам, які виходжують поранених бійців АТО в столичному військовому медичному центрі.
Що страждає на ДЦП переселенець з Макіївки став у Львові одним з найбільш затребуваних таксистів
36-річний Роман Кисляк не любить слово біженець, тому і називає себе мандрівником мимоволі. З рідної Макіївки до Львова він приїхав рік тому один, без батьків. Раніше Рома без мами і тата не міг прожити і дня, адже страждає ДЦП. Однак, коли відчув біля скроні приставленого бойовиком дуло автомата і лише диво врятувало його від смерті, зрозумів: настав час покидати рідні краї. Тоді він сів у потяг і вирушив у дорогу, вірячи, що зуміє почати життя заново. Наполегливість, оптимізм допомогли цього життєрадісного і працьовитому хлопцю знайти своє місце в незнайомому місті.
- Вибачте, що змусив чекати, потрапив в затори! - під'їхавши на білому «Рено», винувато посміхається Роман Кисляк. - Якось одному терплячому клієнту, до якого добирався довше, ніж розраховував, відразу сказав: «Тепер, мужик, я тобі винен!» Слава Богу, люди у Львові добрі, великодушні. Навіть коли деякі нові знайомі «величають» мене «москалем», не ображаюся. Але приємніше, якщо називають «східняком».
- Ви так віртуозно їздите. Давно за кермом?
- П'ятнадцять років тому став водити батьківську «Шкоду», тоді і зрозумів - це моє! Трохи таксував в Донецьку. Адже скільки пам'ятаю себе - не міг сидіти вдома без діла. До того ж пенсія по інвалідності мізерна, ось і підробляв. Взяв в кредит іномарку «Опель-Астра». Однак через кризу машину довелося продати. Потім хороший знайомий позичив грошей на автомобіль. І я знову купив легковик. А через півроку почався Майдан. Заробляти стало складніше. Так що змушений був продати і цей автомобіль, щоб розрахуватися з боргами.
Втім, коли прихильники «русского мира» розпалили в Донбасі війну, мої власні невдачі здалися такими дрібними. Бойовики почали знищувати все українське, і мені стало не по собі. Тоді вперше просто до болю усвідомив, що моя батьківщина - Україна. Ні в яку Росію не хочу! Ще раніше я познайомився з громадськими активістами на донецькому Майдані. У них і поцікавився, чим можу бути корисний. Хлопці, дізнавшись, що я можу водити машину, надали мені стареньку «Таврію» і попросили вивозити мирних жителів з гарячих точок і окупованих територій. Пам'ятаю, якось у Сніжному повний салон пасажирів набився. Від'їжджаючи, я помітив, з якою тугою проводжають нас поглядом літній чоловік і хлопчик - їм місця не вистачило. Так мені шкода стало їх! Здав назад, запитав, чи є у чоловіка при собі паспорт. Так, каже, тільки там львівська прописка. Я розумів: людини з львівською реєстрацією брати небезпечно. Адже нам слід було проїхати шість "сепаратистських" блокпостів. Якщо бойовики виявлять пасажира-львів'янина, можуть всіх перестріляти. Незважаючи на ризик, мої пасажири потіснилися і заштовхали діда собі під ноги, прибудували і хлопчину. Не розумію, як тоді моя легковик помістила 13 людина! Бог нас зберігав - вдалося прорватися без пригод.